В рамках серії онлайн-заходів у форматі експертної бесіди Web.Law.Talk з питань застосування Конституційної скарги, у серпні відбувся другий онлайн-захід на тему: “Захист прав на свободу вираження поглядів онлайн. Конституційна скарга, звернення до ЄСПЛ та інші правові інструменти захисту прав і свобод”.
Запрошений спікер: адвокат Олександр Шадрін, партнер АО “Barristers”, директор Харківського філіалу, який з 2013 року активно долучений до захисту прав клієнтів системи надання безоплатної правової допомоги, має вагомий досвід захисту та представництва інтересів у національних судах, Європейському суді з прав людини (далі – ЄСПЛ), зокрема, у справах щодо порушення права на свободу слова. У своїй практиці має безліч успішних справ, в тому числі здійснював представництво Надії Савченко у Великій Палаті Конституційного Суду України по справі щодо конституційності положення ч. 5 ст. 176 Кримінального процесуального кодексу України.
Під час онлайн-зустрічі адвокат поділився з аудиторією практичним досвідом застосування конституційних скарг та звернення до ЄСПЛ.
Учасників онлайн-дискусії під час обговорення зокрема цікавило питання захисту прав та свободи вираження поглядів онлайн, враховуючи ті реалії, в яких сьогодні знаходиться українське суспільство та весь світ. Зокрема, хто може обмежити свободу вираження поглядів онлайн? Та в яких ситуаціях?
Спікер зауважив, що таке обмеження можливо у випадках передбачених ч. 2 ст. 10 Конвенції, тобто коли існує загроза національній безпеці, територіальній цілісності або громадській безпеці, тобто з метою запобігання заворушенням чи злочинам, поширенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду та інше. Хочу, як показує практика, навіть у таких випадках обмеження права на свободу вираження поглядів не завжди є законним.
З практики ЄСПЛ тут можна згадати рішення у справі «Мурат Вурал проти Туреччини» (Murat Vural v. Turkey), коли у 2008 році Анкарський кримінальний суд першої інстанції виніс постанову про блокування доступу до www.youtube.com та IP-адрес через те, що зміст десяти сторінок на вебсайті порушує закон про заборону образи пам’яті Ататюрк (Мустафа Камель Ататюрк – видатний державний діяч Туреччини, турецький генерал, перший президент Туреччини). Заявники звернулися до ЄСПЛ вказуючи, що заходи, вжиті національними судами Туреччини щодо заборони доступу до YouTube, є порушенням їхнього права на свободу одержувати і поширювати інформацію, гарантованого статтею 10 Конвенції про захист прав людини. Заявники підкреслили, що закон, на який посилався Турецький суд, не містить положень, які б дозволяли повністю блокувати доступ до сайтів, що містять неприйнятні матеріали, і що тисячі відео, що містяться на YouTube не мають жодного зв’язку з тими відео, які містили образу щодо Ататюрка, та стали причиною блокування доступу.
Позиція ЄСПЛ по цій справі зводилася до того, що блокування не передбачено законом. Рішення про блокування доступу до YouTube вплинуло на право заявників отримувати та передавати інформацію та ідеї. Суд підтверджує, що стаття 10 гарантує не тільки право на передачу інформації, але і право громадськості на її отримання.
Практичне застосування інструменту конституційної скарги
Питання застосування конституційної скарги у сфері захисту прав людини є досить актуальним питанням з огляду на те, що у 2016 році внесено зміни до Конституції України, саме завдяки чому з’явився такий інструмент, як конституційна скарга до конституційного суду України.
Як зазначають правники, ідея цього полягала в розвантаженні ЄСПЛ та створенні аналогу в рамках національного законодавства України для захисту конституційних прав і свобод людини. Про становлення інституту конституційної скарги в Україні та вимоги до її складення ми говорили з експертом на попередньому заході, читайте про це у статті.
Звичайно, зміст конституційних прав дещо відрізняється від змісту інших прав. Конституційні норми є нормами прямої дії та не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. На жаль, в нашій країні громадяни часто потерпають від порушення конституційних прав, але не тільки від фізичних чи юридичних осіб, але й законодавця, який тим чи іншим чином, приймаючи поправки до закону або новий закон, може цими нормами обмежити або звузити обсяг конституційних прав громадян, що суперечить положенням Конституції України. Конституція України має найвищу юридичну силу і закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися виключно на її основі та відповідати їй.
Зокрема, у 2016 році адвокати стикались з проблемою існування ч. 5 ст. 176 Кримінального процесуального кодексу України, за яким запобіжні заходи у вигляді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів проти основ національної безпеки України (статті 109-114-1 Кримінального кодексу України, далі – КК України), тероризмі (258-258-5), створенні не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань (260 КК України), напади на об’єкти підвищеної небезпеки для оточення (261 КК України).
Тобто за деякими складами кримінальних правопорушень, навіть якщо вони не є тяжкими, а злочини середньої тяжкості, наприклад, за наявності відповідної підозри слідчий чи прокурор могли подати, слідчий суддя / суд застосувати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою безальтернативно, без зазначення застави, без перевірки обґрунтованості підозри та інше.
“Це призвело до того, що багато людей поміщались під варту без будь-якої альтернативи за злочини проти національної безпеки та пов’язані з терористичною діяльністю. Вони також стосувались права на свободу вираження поглядів, в тому числі в інтернеті. Було досить багато справ за репостами в мережі фейсбук, наприклад, коли особі за репости в соцмережах могли пред’явити підозру за те, що вона нібито посягала на територіальну цілісність або конституційний лад, і саме така особа за вказані дії могла безальтернативно попасти під варту.” – зазначив Олександр.
Таким чином було звужено обсяг права підозрюваних та обвинувачених осіб бути звільненими під час провадження, чим порушено положення Конституції України (частину другу статті 3, частини першу, другу статті 8, частину третю статті 22, частину першу статті 24, частини першу, другу статті 29). Які зокрема передбачають, що:
- утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави;
- при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод;
- громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом;
- громадянам гарантується звернення до суду за захистом конституційних прав;
- ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
Тлумачення словосполучення «звуження змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина», що міститься в частині третій статті 22 Конституції України, Конституційний Суд України дав у Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками), згідно з яким «конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (частина друга), при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина третя). Скасування конституційних прав і свобод – це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини – це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними». При цьому Конституційний Суд України зазначив, що «загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена» (абзац четвертий підпункту 5.2 пункту 5 мотивувальної частини).
З такою самою проблемою стикнулась Надія Савченко, яка у 2018 році звинувачувалася у діях з метою повалення конституційного ладу в країні, зокрема у підготовці терактів у парламенті. Після зняття з неї депутатської недоторканності Верховна Рада України дала дозвіл на її затримання та арешт. Наступного дня Шевченківський районний суд Києва постановив взяти Савченко під варту без можливості внесення застави. Апеляційний суд, розглядаючи скаргу, на ухвалу слідчого судді залишив чинним продовження арешту.
Фото з мультимедійної платформи іномовлення України “Укрінформ” – з матеріалів статті “Конституційний Суд розпочав розгляд конституційної скарги народного депутата Надії Савченко у формі письмового провадження.”
Після чого адвокати Надії Савченко звернулися зі скаргою до Конституційного суду України щодо конституційності цієї норми (ч. 5 ст. 176 КПК України). Після того, як Надія Савченко вже була на свободі Конституційний суд виніс рішення щодо того, що дійсно ця норма є неконституційною. Рішення ухвалено 25 червня 2019 року, ознайомитись з ним можна тут.
“Обмеження конституційного права на свободу та особисту недоторканність має здійснюватися з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина та виключно на підставі вмотивованого рішення суду”, – йдеться у рішенні КСУ. На думку суддів, законодавець, встановивши безальтернативний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою у низці випадків, не дотримався вимог мінімального втручання в реалізацію громадянами права на свободу.
Схожа думка також міститься у рішенні Конституційного суду України № 2-рп/2016 від 1 червня 2016 року, де зазначено, що «…держава, виконуючи свій головний обов’язок – утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3 Конституції України) – повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне правове регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини.»
Необхідність застосування виключно тримання під вартою до осіб, які скоїли окремі категорії злочинів, свідчить про дискримінацію у порівнянні з підозрюваними/обвинуваченими за скоєння злочинів такої ж тяжкості, однак не передбачених у ч.5 ст.176 КПК. Тобто ці положення є дискримінаційними, оскільки полягають в тому, що запобіжні заходи у вигляді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть застосовуватися до осіб, яких підозрюють або обвинувачують у скоєнні злочинів, установлених у ч.5 ст.176 КПК.
Рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статтях 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 14), Протоколі № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 1), ратифікованих Україною та у Загальній декларації прав людини 1948 року (статтях 1, 2, 7). Гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод. (Встановив Конституційний суд України у рішенні № 9-рп/2012 від 12 квітня 2012 року у справі про рівність сторін судового процесу).
На момент прийняття ч.5 ст.176 Кримінального процесуального кодексу основна мета, що лежала в основі законопроекту, була спрямована на унеможливлення уникнення відповідальності за скоєння злочинів проти національної безпеки та оборони, а також окремих злочинів проти громадської безпеки та громадського порядку. Адже в судовій практиці мали місце зловживання правом визначення застави за такі злочини. Проте, як і у переважній більшості випадків, поспішність законодавчої регламентації можливості застосування безальтернативного запобіжного заходу за скоєння окремих категорій злочинів свідчить про їх невідповідність нормам Конституції та практиці Європейського суду з прав людини.
Практика ЄСПЛ щодо безальтернативного тримання під вартою
Європейський суд з прав людини, застосовуючи статтю 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виходить із того, що ця стаття встановлює позитивний обов’язок держави щодо захисту свободи осіб, які перебувають під її юрисдикцією, інакше існувала б значна прогалина в захисті від свавільного затримання, що було б несумісним з важливістю особистої свободи у демократичному суспільстві, тому держава повинна вживати заходів, що забезпечують ефективний захист вразливих осіб (п.102 рішення у справі «Шторк проти Німеччини» від 16 червня 2005 року; пункт 120 рішення у справі «Станєв проти Болгарії» від 17 січня 2012 року).
Відповідно до практики ЄСПЛ тяжкість обвинувачення не може сама по собі служити виправданням тривалого попереднього ув’язнення особи (Idalov v. Russia («Ідалов проти Росії») [ВП], § 145; Garycki v. Poland («Гарицький проти Польщі»), § 47, 6 лютого 2007 року; Chraidi v. Germany («Храїді проти Німеччини»)§ 40; Ilijkov v. Bulgaria («Ілійков проти Болгарії») §§ 80-81).
Національні суди зобов’язані переглядати правомірність попереднього ув’язнення осіб, які чекають суду, з метою забезпечення їх звільнення, коли обставини більше не виправдовують продовження тримання під вартою. Принаймні, на початковому етапі існування обґрунтованої підозри може виправдати тримання під вартою, але настає момент, коли цього вже не достатньо. Питання розумності терміну тримання під вартою не може бути оцінене абстрактно, але повинно оцінюватися в кожному конкретному випадку відповідно до його особливостей, бо немає встановлених строків, застосовних до кожної справи (McKay v. the United Kingdom («Маккей проти Сполученого Королівства») [ВП], §§ 41-45; Bykov v. Russia («Биков проти Росії») [ВП], §§ 61-64; Idalov v. Russia («Ідалов проти Росії») [ВП], §§ 139- 141; див. також Labita v. Italy («Лабіта проти Італії») [ВП], §§ 152-153; та Kudla v. Poland (Кудла проти Польщі) [ВП], §§ 110-111).
Аргументи на користь і проти звільнення не можуть бути «загальними та абстрактними» (Boicenco v. Moldova (Бойченко проти Молдови) § 142; Khudoyorov v.Russia («Худойоров проти Росії»), § 173), але повинні стосуватись специфічних фактів і особистих обставин заявника, які виправдовують його тримання під вартою (Aleksanyan v. Russia («Алексанян проти Россії»), § 179).
Квазіавтоматичне продовження утримання під вартою суперечить гарантіям, викладеним у статті 5 § 3 (Tase v. Romania («Тейс проти Румунії»), § 40).
У рішенні Європейського суду з прав людини по справі Ilijkov v. Bulgaria («Ілійков проти Болгарії», заява № 33977/96, 26 липня 2001 року) було встановлено: «79. Що ж стосується підстави для продовження тримання під вартою, національні суди застосовували закон і практику, згідно з якими діяла презумпція, що тримання під вартою необхідне у випадках, коли загрожує покарання понад певний рівень тяжкості (десятирічне тюремне ув’язнення за законодавством, що діяло до червня 1995 року і п’ятирічне тюремне ув’язнення згодом).
Поради адвоката щодо спростування інформації про затриману особу під час досудового розслідування
В різних резонансних справах ЗМІ, в тому числі на підставі коментарів посадових осіб, в процесі висвітлення інформації щодо стану розгляду таких справ, у матеріалах вказують на прізвище ім’я та по батькові відповідної особи, яка є підозрюваною у вчиненні злочину, та зазначають про те, що така особа є злочинцем або терористом та інше.
Адвокат Олександр Шадрін у таких випадках з метою захисту прав клієнтів радить звертатися з позовом про спростування недостовірної інформації. Оскільки ч. 4 ст. 296 Цивільного кодексу України забороняє використання імені підозрюваної або обвинуваченої особи до набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї. Це стосується також і адміністративних правопорушень щодо особи, яка притягається до адміністративної відповідальності.
“Ця норма кореспондується з нормою ч. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка передбачає, що кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку. А ми часто бачимо в ЗМІ, як тільки правоохоронцями затримано підозрюваного заголовки по типу “Затримано хабарника/ терориста / диверсанта / замовника вбивства” та таке інше. Що, звичайно, не є правильним в контексті вказаних норм національного та міжнародного законодавства” – зазначив він.
Ще одним цікавим інструментом захисту прав людини у такому випадку є безпосереднє звернення за місцем знаходження слідчого ізолятора за спростуванням інформації на підставі ухвали слідчого судді у порядку ч. 1 статті 206 КПК України, відповідно до якої кожен слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться особа, яка тримається під вартою, має право постановити ухвалу, якою зобов’язати будь-який орган державної влади чи службову особу забезпечити додержання прав такої особи.
“Застосування таких заходів навіть після того, як вже було поширено відповідну інформацію, допоможе стримати посадових осіб від порушення презумпції невинуватості щодо підозрюваної особи під час коментування справи надалі у публічному просторі.” – зауважив Олександр.
Практика ЄСПЛ щодо свободи вираження поглядів, в тому числі онлайн
Після вичерпання національних засобів захисту прав людини завжди є можливість звернення до Європейського суду з прав людини. Так, статтею 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод встановлено, що кожен має право на свободу вираження поглядів, в тому числі онлайн. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.
Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.
Справа щодо обмеження права на свободу вираження поглядів, в тому числі свободу в Інтернеті, повинна мати легітимну мету, тобто безпосередньо стосуватися порушення права саме на свободу вираження поглядів. Тут слід згадати справу “Сінькова проти України”, коли в знак протесту проти спалення природного газу дівчина з друзями посмажила яєчню на Вічному вогні на могилі Невідомого солдата у Парку Слави у Києві, зняла це на відео та опублікувала в мережі з дописом своєї позиції про нецільове використання природного газу. Тут ЄСПЛ зазначив про відсутність порушення статті 10 Конвенції. У цій справі дівчину було притягнуто до кримінальної відповідальності за обвинуваченням у вчиненні наруги над могилою Невідомого солдата за статтею 297 Кримінального кодексу (див. пункт 44).
При оцінці характеру та суворості покарання ЄСПЛ звертає увагу на свій висновок у справі щодо ув’язнення за обливання фарбою статуї Ататюрка, що мирні та ненасильницькі форми вираження, в принципі, не повинні створювати загрозу покарання, пов’язаного із позбавленням волі (див. рішення у справі «Мурат Вурал проти Туреччини» (Murat Vural v. Turkey), заява № 9540/07, пункт 66, від 21 жовтня 2014 року). Суд не переконаний її аргументом, що норма закону була сформульована настільки не чітко, що вона не могла передбачити її застосування до її справи. Дійсно, неможливо та недоцільно визначати поведінку, яка може вважатися такою, що становить наругу над могилою за різних обставин. Таким чином, Суд вважає, що втручання у право заявниці на свободу вираження поглядів з боку держави відповідало вимозі законності.
“Протилежним прикладом є відома справа “Швидка проти України”, де ЄСПЛ визнав порушення права заявниці на свободу вираження поглядів відповідно до статті 10 Конвенції. Справа стосувалася відомої обставини, коли жінку було притягнуто до адміністративної відповідальності за те, що вона у 2011 році під час святкових урочистостей з нагоди Дня незалежності України за участі Президента України, яким на той час був пан Янукович, під час офіційної церемонії покладання вінка до пам’ятника Тарасу Шевченку, підійшла до покладеного п. Януковичем вінка та відірвала частину стрічки з написом «Президент України В.Ф. Янукович», не пошкодивши сам вінок. Цим вона хотіла висловити свою позицію, що через низку причин п. Янукович не може називатися Президентом України” – наводить наступний приклад з практики ЄСПЛ Олександр.
Заявниця стверджувала, що, відірвавши від покладеного п. Януковичем вінка стрічку з написом «Президент України В.Ф. Янукович», вона висловила свою цілковиту незгоду з його політикою, включаючи утиски опозиції. За її твердженнями, цей вчинок також мав на меті виразити її протест проти ув’язнення опозиційного лідера пані Юлії Тимошенко. До того, заявниця прагнула показати своє розчарування обмеженнями, встановленими для громадськості у зв’язку із заходами з забезпечення безпеки п. Януковича під час проведення офіційної церемонії покладання вінка. Вона наголошувала, що не пошкоджувала вінок та не порушувала громадський порядок.
Заявниця також стверджувала, що її вчинку не було надано правильну юридичну кваліфікацію, оскільки він не становив яку-небудь форму хуліганства.
Уряд стверджував, що заявниця ніколи зрозуміло не пояснювала, що саме вона прагнула виразити своїм вчинком. У будь-якому разі, Уряд наполягав на тому, щоб її було притягнуто до відповідальності не за незгоду з політикою або політичною діяльністю Президента Януковича, а за те, що вона відірвала стрічку з покладеного ним вінка.
Обґрунтовуючи свою позицію по цій справі, ЄСПЛ зазначав, що заявниця відірвала стрічку від вінка, покладеного Президентом України до пам’ятника відомому українському поетові у День незалежності України, і багато людей були свідками цього вчинку. Також заслуговує на увагу і те, що заявниця належала до опозиційної політичної партії «Батьківщина», керівниця якої, пані Тимошенко, на той час відбувала покарання у вигляді позбавлення волі.
“Зважаючи на поведінку заявниці та її контекст, Суд погоджується із тим, що своїм вчинком вона прагнула поширити серед людей навколо неї певні ідеї щодо Президента. Тому цей вчинок можна вважати формою вираження політичних поглядів. Відповідно Суд вважає, що застосування до заявниці за цей вчинок стягнення у вигляді десятиденного адміністративного арешту становило втручання у її право на свободу вираження поглядів.” – йдеться у судовому рішенні.
Протягом всієї онлайн-зустрічі говорили з адвокатом тільки про судову практику та корисні поради з власного досвіду щодо застосування окремих положень національного та міжнародного законодавства у сфері захисту прав людини.
Переглядайте повний запис експертної онлайн-бесіди Web.Law.Talk, щоб почути інші цікаві практичні поради від адвоката Олександра Шадріна:
Захід відбувся за ініціативи мережі правових клубів PRAVOKATOR за підтримки Американської Асоціації Юристів Ініціатива з Верховенства Права (ABA ROLI) в Україні.