У продовження серії статей з огляду практики визнання заповітів недійсними, публікуємо другу частину, що є логічним продовженням статті «PRO алгоритм дій правника у справах про визнання заповітів недійсними».
Минулого разу ми розглядали порядок отримання належним чином засвідченої копії заповіту та перевірку заповіту на предмет дотримання вимог щодо його складання та посвідчення. Ознайомитись зі статтею можна тут.
В цій публікації авторка Ольга Маслова переходить до наступних кроків у практичній роботі юриста у даному питанні, а саме що стосуються доказів та формування позовної заяви.
Виявлення потенційних джерел доказів, порядок збирання доказів про медичний/психічний стан особи.
В разі, якщо ставиться під сумнів психічний стан заповідача, внаслідок якого він не міг в момент складання заповіту усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними, виникає необхідність збирання доказів щодо медичного/психічного стану особи.
Такими доказами зокрема можуть бути:
– Амбулаторні картки заповідача;
– Історії хвороби (медичні картки стаціонарного хворого) комунальних закладів охорони здоров’я;
– Документи, що підтверджують звернення заповідача до приватних медичних установ, приватних психіатрів (консультативні висновки спеціалістів);
– Медична документація МСЕК – в разі встановлення особі інвалідності;
– Амбулаторні картки та історії хвороб психіатричних диспансерів/лікарень в разі перебування особи на психіатричному обліку;
– Амбулаторні картки та історії хвороб наркологічних диспансерів/лікарень в разі перебування особи на відповідному обліку.
Зазвичай при зверненні до даних установ з адвокатськими запитами щодо надання медичної документації про заповідача адвокату буде відмовлено у наданні запитуваної інформації з посиланням на її конфіденційність. Що своєю чергою обумовлює необхідність звернення до суду із заявою про витребування відповідних доказів в порядку ст. 84 ЦПК України.
Строки подання позову про визнання заповіту недійсним – процесуальні та «реальні».
Незважаючи на те, що для оскарження заповіту застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України), в даній категорії справ позивачі фактично обмежені шестимісячним строком, встановленим ст. 1298 ЦК України, відповідно до якої свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини.
При цьому необхідно мати на увазі, що жодною нормою законодавства не передбачено обов’язку нотаріуса зупинити процедуру оформлення спадкових прав за заповітом в разі звернення спадкоємців за законом до суду з позовом про визнання заповіту недійсним або про застосування наслідків недійсності нікчемного заповіту.
А тому для ефективного захисту прав позивачів – спадкоємців за законом, досить дієвим є подання заяви про забезпечення позову (ст. 149-151 ЦПК України) шляхом:
– накладення арешту на майно, що є предметом заповіту;
– забороною нотаріусу, яким заведено спадкову справу, вчиняти дії щодо видачі спадкоємцю, на користь якого складено заповіт, свідоцтва про право на спадщину за заповітом.
Формулювання позовних вимог – застосування наслідків недійсності нікчемного правочину чи визнання заповіту недійсним?
Частиною 2 ст. 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. За приписами ст. 216 ЦК України, вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред’явлена будь-якою заінтересованою особою; суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Відповідно до ч. 1 ст. 1257 ЦК України, заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
Отже, в разі виявлення під час ознайомлення зі змістом заповіту недотримання/порушення його форми, порядку складання або посвідчення такого заповіту, необхідно звертатися до суду з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (отримання спадкоємцями за законом права на спадкування).
Згідно ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За приписами ч. 2 ст. 1257 ЦК України, за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Відтак встановивши порушення вимог щодо вільності волевиявлення, а саме неусвідомлення заповідачем своїх дій та неможливості керувати ними під час складання заповіту, необхідно звертатися до суду з позовом про визнання такого заповіту недійсним.
При цьому слід мати на увазі, що відповідачами у спорах про визнання заповіту недійсним або про застосування наслідків недійсності нікчемного заповіту є особи, на користь яких складено оскаржувані заповіти, а нотаріус, який посвідчував оскаржуваний заповіт та нотаріус, який відкрив спадкову справу, підлягають залученню до участі у справі в якості третіх осіб.
Сподіваємось, що викладений матеріал у цій статті стане у нагоді практикуючим юристам при визначені кола доказів, їх зборів, формуванні позовної заяви та подачі її до суду, а також дасть змогу не юристам зрозуміти нюанси, які потрібно врахувати при розв’язанні власних спадкових спорів та спростить спілкування як з іншими спадкоємцями, так і з правниками в майбутньому. Подальші дії щодо нюансів проведення експертизи та виконання судового рішення ми розглянемо у наступній статті.